Draugveil’s Cruel World of Dreams and Fears is a raw and emotionally charged journey through black metal’s bleakest corridors, and it manages to do something rare — channel the lo-fi spirit of the genre’s origins while still sounding surprisingly fresh and dynamic.

Right from the distorted opening of “Knight Without a Name,” the album makes its intentions clear: this is black metal steeped in DIY aesthetics, where the production is so rough it circles back to being a strength. The drums throughout the record are uniquely punchy and papery, almost as if they were recorded in a garage with a single mic — yet somehow, they cut through and often steal the show. The cymbal work, especially in the faster passages, adds a thrilling chaotic energy that elevates even the most straightforward riffs. Vocally, Draugveil leans into a fried, scrammy delivery that fits the music’s emotional desperation.

There’s a distinct sense of momentum across the album — the pacing is impeccable. Tracks build, explode, slow down, and then return with new textures. It’s a formula, perhaps, but one that keeps things consistently engaging. When the band goes full speed, like in “Moonlit Resurrection” or “Vortex,” they capture the kind of intensity that made the second wave of black metal so compelling.

But where Draugveil really shines is in how they incorporate space and sorrow into the chaos. Slower, more contemplative moments are scattered strategically throughout the album. “Griefmarch” injects a ‘70s hard rock swagger into its blackened skeleton, pulling back on aggression without losing atmosphere. Meanwhile, interludes like “My Sword Points to the Past” and “Beneath the Armor I Rot” serve as essential breathing room. These quieter moments — led by mournful, distorted piano and swelling ambiance — feel less like filler and more like emotional anchors. They’re minimalist but emotionally loaded, giving you time to reflect before you’re pulled back into the storm.

Even when the band experiments further — like on “Soiltear,” which oddly evokes the mood of a ‘90s teen movie soundtrack if passed through a black metal filter — they somehow make it work. It’s catchy in its own strange way, with bass lines that verge on funky and drums that occasionally flirt with groove. The band knows how to keep things moving without becoming predictable.

The closing track, “When Silence Became My Kingdom,” wraps the album not with another blast beat assault, but with a slow-burning, synth-and-string-laden descent into darkness. It’s a rare case where ending on a more ambient, interlude-like piece feels not only earned, but perfect for the pacing and tone of what came before.

Ultimately, Cruel World of Dreams and Fears is a grim, strangely beautiful ride through raw black metal aesthetics and bleak emotional soundscapes. Draugveil might not be reinventing the genre, but they’re pushing its boundaries just enough — and doing it with genuine feeling, a sense of pacing most bands would kill for, and an ear for making even the ugliest sounds feel cathartic.

Альбом Cruel World of Dreams and Fears від Draugveil — це сирий і емоційно насичений шлях крізь найпохмуріші закутки блек-металу, якому вдається зробити рідкісне — поєднати дух лоу-фай звучання ранньої епохи жанру зі свіжістю та динамікою сучасної музики.

Вже з перших секунд “Knight Without a Name” альбом демонструє свою суть: це блек-метал із DIY-естетикою, де сирість звучання стає перевагою. Барабани тут мають унікальний «паперовий» звук — ніби записані в гаражі на один мікрофон, але при цьому звучать чітко й домінуюче. Робота з тарілками, особливо у швидких частинах, додає хаотичної енергії, яка піднімає навіть найпростішу гітарну партію. Вокал — скрімовий, з хрипом, наповнений відчаєм і агресією, що чудово вписується в загальну атмосферу.

Усе це тримається на відмінному темпоритмі: композиції не затягуються, мають чітку динаміку, постійно розвиваються і не дають слухачеві занудьгувати. Так, у “Moonlit Resurrection” та “Vortex” Draugveil досягає тієї інтенсивності, яка колись зробила другу хвилю блек-металу легендарною.

Але найсильніша сторона альбому — це його здатність вплітати простір і смуток у саму суть жорсткого звучання. Повільніші, більш задумливі моменти розміщені стратегічно. Наприклад, “Griefmarch” має в собі елементи хард-року 70-х, що цікаво інтегруються в блек-металеву структуру. Інтерлюдії на кшталт “My Sword Points to the Past” та “Beneath the Armor I Rot” стають важливими моментами для емоційного перепочинку. Це не просто заповнювачі — це композиції, що дають змогу перевести подих і осмислити попереднє. Мінімалістичні, але насичені змістом.

Альбом не боїться експериментів. У “Soiltear” є дивна, але приваблива атмосфера — ніби саундтрек до підліткового фільму 90-х, пропущений через фільтр блек-металу. Бас додає «фанкової» нотки, а барабани подекуди набувають грувового ритму. Це звучить незвично, але працює.

Фінальна композиція “When Silence Became My Kingdom” не закінчує альбом черговою атакою бласт-бітів, а навпаки — повільно, похмуро і атмосферно, з синтезаторами, струнними та гітарними текстурами, що поступово розгортаються. Це той рідкісний випадок, коли інтерлюдія ідеально завершує альбом.

Зрештою, Cruel World of Dreams and Fears — це похмура, навіть красива подорож через брудну естетику блек-металу й глибоко особисті емоції. Draugveil не намагається переосмислити жанр, але вміло розсуває його межі — з щирістю, музичним чуттям і відчуттям структури, якій позаздрили б багато хто.